12:31 Пункт призначення – Україна. Інститут біженців як елемент захисту прав людини | |
| Саме слово – «біженець» – частково містить у собі вказівку на швидку процедуру, а саме реакцію державних органів на прохання особи у наданні притулку. Проте різні погляди держав-учасниць міжнародної спільноти на процедуру визнання особи біженцем та на зміст поняття «біженець» роблять цю процедуру більш складною та довгою, ніж цього зазвичай вимагає ситуація. Задля вирішення проблем необхідний системний підхід та уніфікація спеціального законодавства держав між собою, а також з принципами прав людини. Українське законодавство про біженців, на думку Міністерства юстиції України, є дуже наближеним до європейського стандарту – еталону, якщо прислухатися до багатьох думок. Це дає підстави для аналізу проблем права на притулок на прикладі вітчизняної моделі, тим більше, що в липні 2011 р. її дійсно було докорінним чином оновлено. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (Закон) у ст. 1 передбачає, що біженцями є особи, які просять захисту в країні, іншій, ніж своєї громадської приналежності, через побоювання стати в своїй країні жертвою переслідувань за будь-якою особистою ознакою. Ніякі інші побоювання статусу біженця не надають. Виникає питання – якщо особа біжить від війни, тортур чи стихійного лиха, але вона не біженець, то хто ж вона і чому. Закон відповідає: 1. Особи, які потребують додаткового захисту – ті, щодо яких в країні походження можливе застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; 2. Особи, які потребують тимчасового захисту – лише ті, які проживають в країнах, що мають спільний кордон з Україною та які масово шукають захисту внаслідок подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження (війни, катастрофи тощо). На перший погляд, перелік осіб, які можуть отримати притулок в Україні, значно ширший, ніж раніше. З іншого боку – перелік проблемних питань теж не зменшився. Вони одразу постають, якщо дізнатися про умови, за яких особа не визнається біженцем, чи такою, що потребує додаткового захисту (ДЗ). Закон (ст. 6), спираючись на Конвенцію про статус біженців 1951 р. і Протокол щодо статусу біженців 1967 р., запобігає визнанню біженцем чи ДЗ особи, яка вчинила злочин проти миру, проти людства і людяності, воєнний злочин або злочин, який в Україні визнається тяжким чи особливо тяжким. При цьому така заборона з незрозумілих причин не поширюється на осіб, які потребують тимчасового захисту (ТЗ). Така неуважність законодавця потенційно надає можливість злочинцям отримувати притулок в Україні, а тому повинна бути виправлена. Іншою проблемою є обов’язкова відмова у наданні статусу біженця або ДЗ особі, яка до прибуття в Україну отримала такий статус в будь-якій іншій державі. Доклавши серйозних зусиль можна зробити висновок про таку логіку законодавця: одна особа з одних і тих самих підстав не може бути біженцем або ДЗ більш, ніж в одній країні. Однак консервативний юрист скоріш за все тлумачитиме цю норму буквально, а саме: особа не може бути біженцем або ДЗ в Україні, якщо вона вже є біженцем будь-де. За такого підходу держава Україна ненавмисно розігрує право притулку у лотерею – ставши біженцем, наприклад, у Польщі і виявивши, що небезпека для життя не зникла й там, лишається лише пошкодувати, що «не пощастило». Оскільки ця норма регулює права людини на міжнародному рівні, вона повинна бути особливо чіткою і не має допускати неоднакового тлумачення. Відтак доцільним є внесення відповідних змін до цієї частини ст. 6 Закону. На цьому перешкоди для здійснення права людини на притулок не вичерпуються. Особа також не може стати біженцем або ДЗ в Україні, якщо до прибуття в Україну вона перебувала в третій безпечній країні, тобто країні, в якій ця особа могла просити притулок. Найбільш очевидною метою такої норми є не забезпечення прав людини, а створення своєрідного бар’єру для масового прибуття біженців. З точки зору концепції прав людини у випадках наявності «транзитної» країни доцільним є врахування того, з якою з двох країн у особи найбільш тісний зв'язок. Час згадати, що норми Закону стосовно біженців і ДЗ багато в чому ґрунтуються на тенденціях міжнародного права, яке в свою чергу нерідко застосовується за принципом взаємності щодо певних країн. Відтак зазначені проблеми не є проблемами суто українського законодавства про біженців. Що стосується категорії осіб, які потребують тимчасового захисту (п. 14 ст. 1 Закону), то цей інститут видається «мертвим» з таких причин. Відповідно до Закону ТЗ претендують на притулок лише, якщо такі особи шукають захисту масово. При цьому жодних роз’яснень, коментарів чи тлумачень масовості не наведено ані в законі, ані в інших джерелах. Таким чином реального механізму застосування цього інституту для осіб, які рятуються від негайної небезпеки, не існує, оскільки українське та міжнародне законодавство не конкретизують, скільки людей, що біжать в бік українського кордону від танків, варто зібрати в черги перед тим, як пропустити їх на територію України. Одночасно встановлена ще одна жорстка, але непояснена вимога для осіб, які претендують на статус ТЗ – вони повинні проживати на території, що має спільний кордон з Україною. Існування цієї вимоги в українському законодавстві та її застосування у міжнародній практиці видається недоцільним, оскільки у даному випадку майже неприхованою є мета обмежити потік шукачів притулку до певної країни. Фактична неможливість застосування інституту ТЗ призводить до того, що Україна нездатна надати притулок постраждалим від війн, інших зіткнень, природних та техногенних катастроф, що в свою чергу суперечить міжнародній концепції прав біженців, як складової прав людини. Найбільш якісним вирішенням проблеми було б включення інституту ТЗ до ДЗ за винятком ознак масовості та територіальності. Це з одного боку забезпечить надійніший захист прав всіх людей, які називають себе біженцями, а з іншого – абсолютно відповідатиме п. с) ст. 15 Класифікаційної Директиві Ради ЄС від 29.04.2004 р. Професійне застосування запропонованих шляхів вирішення деяких проблем права біженців в міжнародному аспекті матиме два сприятливих наслідки: 1. Охоплення ширшого спектру прав та їх носіїв; 2. Спрощення тлумачення та роз’яснення правових норм. Такі наслідки здатні врегулювати деякі міжнародні конфлікти в різних кутах планети. У поєднанні вони сприятимуть зростанню розуміння поняття «біженець» серед великих мас людей, які щороку претендують на привілеї, яких, на жаль, у них поки що бути не може. Начальник Радехівського РУЮ - Сопронюк Г.М. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
